|
Марійка Бойко: «Записую вірші на мобільному»Полтавська письменниця Марія Бойко відома не тільки на Полтавщині, а й далеко за межами України. Крім літературної діяльності вона ще й — журналіст та громадський діяч. У своїм поетичному доробку має більше чотирьох тисяч поезій і видала друком сім поетичних збірок. На її слова побачили світ аудіо-та СD-видання пісень у виконанні народних та заслужених артистів, багатьох молодих митців в Україні та за її межами. Про творчість та особисте життя поетеси-піснярки дізнавалися кореспонденти «Нової газети по-полтавськи», зустрівшись із Марією Бойко. — Марійко, скільки років Вам було, коли Ви написали свій перший вірш? — ...Я виросла у бабусі. Дитячий садочок з його найпершими уроками колективізму так і лишився для мене чимось, відомим лише з книжок. Зате мене чекав город з грядками полуниць. Маленьке кошеня. І кожної неділі — неперевершені й розкішні — пиріжки з маком... Такі могла пекти тільки бабуся. Це було ціле таїнство. Диво з тістом у макітрі, біля якого треба ходити тихо, наче його можна ненароком переполошити! Мене й назвали на честь бабусі — Марія, Маруся. Вона мала вічний клопіт, відповідаючи на всі мої «чомучки», а потрібно сказати, дитиною я була невгамовною. Бабуся помітила мої найперші римування. Про справжні вірші на той час навіть не йшлося. Я бавилась співзвуччями. Адже весело — звернутись до бабусі маленьким віршиком! Вона навіть почала їх записувати... На щастя той зошит загубився. Свідома поезія прийшла набагато пізніше. ...А ось перша пісня, дійсно, запам’яталася... Для кожного автора ця мить творення значима на все життя. Перше побачення з паном композитором так і не відбулося влітку 93-го. Учасників фестивалю в дитячому центрі «Молода Гвардія» розділили на творчі групи. Майстер-класи проводили метри мистецтв. Одну з зустрічей провів справжній шанований поет-пісняр Андрій Демиденко. На жаль, організаторам не спало на думку, що поети-початківці мріють зустрітися з творцями музики. Я голодним поглядом проводжала гурт юних музикантів на чолі з Миколою Свидюком. Вони прямували до роялю, де загадкові контрастні клавіші народжували магію мелодій. І навіть перше в житті звання лауреата фестивалю було з присмаком гіркоти нереалізованої мрії. Власне перемогу я усвідомила лише вдома. Офіційної церемонії вручення нагород не було. Діти отримали чудові подарунки, а дипломи роздали похапцем за п’ять хвилин до від’їзду автобусів. Синенький аркушик з печаткою не викликав жодних емоцій. Розповідаючи мамі, про море, добрих друзів, поетичні сподівання, я й пригадала «незначну» деталь — диплом лауреата фестивалю — першу мистецьку перемогу. За рік я опинилася у вже знайомій фестивальній круговерті. Одеса завжди сміється. Весело, життєрадісно, від усього серця сміявся того дня на пляжі одесит Микола Свидюк. Не почути, не помітити було неможливо. І вже за декілька хвилин золота мрія здійснилася — маленька поетеса читала композитору свої найперші вірші. Микола Іванович слухав уважно, та не почув головного для себе: — Де в цих рядках приспів? — А що таке приспів? З цього запитання все й розпочалося. Я отримала головну в житті відповідь. І за декілька годин він таки народився, перший приспів. Вже на ранок друзі слухали пісню «Моя Україна» у виконанні автора. Та ще довгих півроку нова пісня шукала дорогу до серця народної артистки України Раїси Кириченко. Вже її неповторний голос поніс її по всьому світу... — Як Ви пишете вірші? Як це відбувається? — Вночі. Найчастіше після опівночі, коли замовкає телефон, засинає мама. Тихо. Загортаюся в ніч і починаю вигадувати. Або спілкуючись з друзями в Однокласниках, зачіпаюся за котрусь фразу і пишеться, пишеться, пишеться... Пишу, щоб порадувати, підтримати, посперечатися, освідчитися... Пишу одному, цілком конкретному персонажу, але перечитана і сприйнята поезія, з особистого послання стає літературою. Усвідомлюю це. Тому й намагаюся, щоб у віршах не було агресії, депресивних настроїв — їх вистачає без мене, а посилені магією слова рядки, можуть когось спровокувати. Хай би тільки на краще! — На чому записуєте? — Ой, я — дівчина технологічна! Не люблю папір. Навіть престижний «Паркер» для мене невелика спокуса... Надто повільно. Думки летять швидше. Терпіння в моєму характері повністю витіснила упертість. Вічно поспішаючи, я намагалась скорочувати навіть шкільні диктанти. Слухаючи речення, перефразовувала його, ущільнюючи за змістом. Ненавиділа й не люблю по цей день сам процес написання літер і речень. Як вчителям вдавалося оцінити такі мої вільні перекази — не знаю. Але одного разу випадково почула розмову двох викладачів. Звучало, як вирок: «Эта девочка — врожденная безграмотность...» Можливо то були перші кроки до компактних рядків поезії. На той момент я навіть не образилась, було байдуже... За столом взагалі не можу зосередитись. Вільно почуваюся, пишучи на компі, або коли мама вже нагадує, що час лягати, бо рано на роботу — набираю на мобільному. В мене там блокнот непоганий. Місткий. — Ви видали сім поетичних збірок, коли очікувати нову? —Вона вже існує. Просто інакшого формату. Кожного дня на каналі «Місто» звучать мої «Мережива поезій». Цей проект живий, цікавий і мені й глядачам, думаю, саме тому, що постійно трансформується й доповнюється... Сама море кайфу отримую, доки роблю чергову замальовку. Щось новеньке пишеться. Знімається відео. Шукаю музику. Начитую. І ми монтуємо. Декілька днів — і глядачі вже можуть чути. Актуальне. Теперішнє. Не потрібно чекати рік чи два, коли з’явиться потрібний обсяг і гроші на книгу. Це задоволення дуже дороге. Я щасливиця! Багато років поспіль мені допомагали з виданням. Влада виділяла кошти, аби поповнити фонди бібліотек. Видавництва вкладали власні ресурси й займалися реалізацією тиражів. Останній проект — книга вибраних поезій «Моя Україна — це любов моя!» вийшла друком півтора роки тому. І це повністю була ідея директора АСМІ, видавця Івана Момота. Він ризикнув чималою сумою напередодні кризи, говорить, що не шкодує. За це я йому щиро вдячна! Книгу обсягом 500 сторінок і чималим тиражем без його допомоги видати було неможливо... А так — вдалося! — О крім поезії, над чим працюєте ще? — Я — журналіст. Працюю над авторським циклом культурологічних телевізійних програм «Видатні полтавці» на телеканалі «Місто». Ми знайомимо широку громадськість з непересічними сучасниками. Формуємо суспільну думку навколо національної ідеї, примноження культурних надбань. Кожному з героїв програми є чим поділитися з аудиторією: сторінками біографії, досягненнями в професійній сфері, врешті, неоціненною життєвою мудрістю. Наша програма не є спробою прижиттєвого пам’ятника, але достойною можливістю висловитися. Ми не замикаємось лише на розмові. Формат програми дозволяє ілюструвати розповідь, інколи унікальними відеоматеріалами. Мистецтво завжди живиться сподіваннями громади, її міфами, бажаннями та мріями — тож наші видатні сучасники творять саме для нас, полтавців, хоча їх слава лине по всій Україні й поза її межами... Вони добром і любов’ю досконало втілюють наші з Вами прагнення, ведуть за собою! Діяльність цих людей можна назвати «звичайним» подвигом, і це варто документувати. Це неусвідомлена, та вже — історія. Наша справа — донести її до людських сердець... Ще останнім часом доволі часто, в якості сценариста великих театралізованих свят, співпрацюю з режисерською групою Національного центру мистецтв. Це цікава робота. Багато років я вчилася у метрів естрадної режисури — Бориса Шарварка і Дмитра Мухарського. Допомагає те, що за другою освітою я — історик. Події, епохи, особистості. Неймовірно, але зараз я можу їх оживити. Вивести на сцену. Журналістика навчила швидко ловити суть і ще швидше працювати в польових умовах. Свято ж не відміниться, тільки через те, що до сценариста не прилинуло натхнення. Є замовник, терміни, рамки. Та й самі проекти були дуже незвичні — вони не повторюються. Завжди маю шукати новий шлях. Останні — фольклорно-історичний фестиваль в Любечі (реконструкція часів Київської Русі), ювілей Національного університету імені Тараса Шевченка, ювілейний вечір в залі Національної консерваторії нашого земляка Олега Марцинківського, творчий звіт Чернігівської області. Я Чернігова ніколи не бачила, але про їх мистецькі колективи — тепер знаю все. — Чи маєте кумирів серед письменників? — Кумирів, мабуть, ні. Так не буває. Коли ти пишеш — шукаєш свої стежки, інакше навіщо братися? Щось подобається більше за інше. Відволікаючись, часто читаю гумористичне фентезі. Ельфи, магія, вампіри — наче мультик собі в уяві малюєш... прикольно. Казка. Позитивчик. Завжди з ентузіазмом читаю історичну літературу, інакше, навіщо б вчилась на викладача історії в нашому Національному педагогічному! Ну, й звісно, поезія... Лермонтова люблю більше за Пушкіна. Мені за це трійку в чверті по літературі колись поставили. За відвертість. Хайяма обожнюю, його витончену іронію — неймовірно, пройшло тисячоліття, а він актуальний! Із сучасників — львів’янку Неонілу Стефурак, маестро Юрія Рибчинського, мудрого й насмішкуватого водночас, ось нещодавно відкрила для себе ще два імені, дві особистості... дідуся секретаря Київради, Олексія Довгого і росіянина Андрія Дємєньтьєва. Ровесники, до речі, обом за 80. І, знов таки — актуальні. — Як проходить Ваш день, чим займаєтесь на вихідних? — Сплю я, коли нагода є. Це у всіх вихідний — часто ж концерти, фестивалі, зйомки якраз у вихідні і часто до ночі... Графіка, як такого не існує. Імпровізую. — Вашу творчість вивчають у школі. Як Вам те, що Ви є живим класиком? — До класика, думаю, ще далеко. Але вивчають не лише в нашому регіоні. Для мене було несподіванкою дізнатися, що вибірково в Криму й на Донеччині теж. Діти не дуже й противляться, може, мова сучасна подобається, за віком я їм ближча... не знаю. Але реагують «поетеса — жива!» — перший раз почувши, мало не впала. Планується навесні, спільно з Міжнародною освітньо-культурною асоціацією й Міністерством освіти, проведення своєрідного мистецького туру для школярів. Маю долучитися й я. Якщо апробація пройде добре, сприйметься в різних містах, тоді можна буде думати про шкільну методологічну програму. Адже, це дуже серйозно. Дітям нічого на власний розсуд школа не пропонує. Та й для мене — це не є таким бажаним. Глядач набагато швидше чує пісні. І аплодує гучніше! Жартую... — Для кого хотіли б написати пісню із відомих співаків? — Для того, кому це, справді, буде потрібно. Такі самі мене знаходять. Зараз шоу-біз заповнений, здебільшого, не особистостями, а лише проектами. Для них творити нецікаво. Хіба грошенят заробити... так продюсери надто жадібні. — Чи підходять до Вас люди на вулиці? Чи не надокучають фанати? — Іноді впізнають. Часто на ринку, коли продукти купую. Діти ж є у всіх, або внуки. Та й телевізор люди дивляться. Дивніше, коли впізнають в Києві або Франківську... але бувало. А фанатам звідкіль узятися? Я ж не гламурна цукерочка... — У Вас були курйозні ситуації у житті? — Постійно над собою підсміююся... Це не окремі ситуації, а стиль життя. Світосприйняття таке. Не люблю пафосу, ні в собі, ні в оточуючих. Як бачу, так і не можу змовчати. Потім іноді шкодую... Я ж творю не тільки за столом. Кнопки ж не існує, щоб натиснув — і вимкнулося. Буває, на цілком стандартну ситуацію — небанально реагую. Складно зі мною, але весело! — Ваші побажання для читачів.
Солодких цьомчиків мільйони, Інтерв’ю провів Юрій ІВАНОВ |