Бойко Марія Володимирівна
Поетеса-піснярка, журналіст, Заслужений діяч мистецтв України
Нагороджена медаллю “За працю і звитягу” (2002)
за вагомий особистий внесок у розвиток Національної культури;
численними Почесними грамотами Міністерств і відомств України;
Подяками Полтавської обласної і міської ради;
Почесними грамотами та нагрудними знаками Полтавської обласної державної адміністрації та міської ради.
Член правління Полтавського обласного відділення фонду культури України.
Моя поезія - це мова мого оточення. Ми - ніби система сполучених посудин. Душа радіє й тужить, але не в загальному сенсі, а разом з маленьким світом моїх друзів і недругів. Не треба бути втаємниченим, щоб зрозуміти - в моїх рядках щоденна сповідь. Боже, поможи тому, хто обере собі таку долю! Але вибору у поетів просто немає… До джерела поезії приходять не за визнанням чи вшануванням, а тільки ті, хто без неї гине від невтамованої спраги. Загубивши цю стежку, я втрачу себе, свою особистість. Можна мовчати роками, майже втрачати саму віру в поезію і її можливості, але зректися цього неможливо.
З чого починається вірш? Якою має бути відповідь на це запитання? Цього не знають навіть ті, кого відвідує творче безсоння… Та все ж… Холодні рими оживають від ніжного дотику любові. І це лише початок. А потім приходить велика відповідальність. Поезія, відпущена у світ, несе в собі величну силу слова! Вона веде за собою суспільство. Але ще більшу владу ця сила має над самим поетом. Тож саме від мене, автора, залежить - біль чи світло розділить читач, гортаючи сторінки моїх книжок.
Найкращі ліки від німоти - діалог. Хай тільки з однією людиною, хай навіть в уяві поета. Кожна літера, кожен рядок звернені до когось, кожна емоція кимось спровокована й націлена на чиєсь абсолютно конкретне серце… Творення заради самого процесу завжди безплідне.
Завдання митця – знайти неповторну точку трансформації, яка з надбань історії витворить новий, цілком відмінний світ. Модернова сучасність народиться від джерела автентичної мелодики й одвічного мудрого слова. Стрижень нації тримають обереги. Без них, здавалось би понищених і забутих, ми загубимось, розчинимось серед сусідніх етносів. Та допоки над світом сходить сонце, ми одвіку й довіку – українці!
|