Наші земляки: «Я щасливо почута людина»
Опубліковано 09.08.2005 regionnews
Поетеса Марія Бойко. Відома не лише на Полтавщині, а й далеко за межами України поетеса, журналіст та громадський діяч. За віком - ще зовсім юна, але вже написала (вдумайтеся тільки в цю цифру, будь ласка!) більше чотирьох тисяч поезій, видала друком шість поетичних збірок, створила десятки сценаріїв найповажніших свят, що проводилися на всеукраїнському рівні та в різних регіонах країни. На її слова побачили світ аудіо-та СD-видання пісень у виконанні народних артистів України Раїси Кириченко, Богдана Сташківа, Миколи Свидюка, Лілії Сандулеси, Степана Гіги, Ольги Добрянської, дуету "Горлиця", заслужених артистів Валерія Соколика, Олега Марцинківського, дуету "Доля", гурту "Краяни", Геннадія Рагуліна (Російська Федерація), багатьох молодих митців в Україні та за її межами.
- Ви добилися на творчій ниві, Марійко, вже так багато, що декому не вдається досягти цього навіть за своє довге життя,- звернувся я до поетеси, задавши перше запитання свого інтерв"ю: - Пригадайте,коли все це започатковувалося.
- Коли мені ледве виповнилося п"ятнадцять років. Я навчалася тоді в 6-й середній школі м. Полтави, створила вірш "Моя Україна". Я й до того писала поезії, час від часу друкувала їх у періодиці. Вони не приносили мені популярності, та й, мабуть, було рано: більшість оточуючих ставилася до мене з погано прихованим скептисом: що, мовляв, може створити це мале дівчисько?
Цього разу склалися абсолютно несподівані і досить сприятливі обставини. Відпочиваючи з сім"єю в Одесі, я випадково познайомилася тоді ще з маловідомим, а нині вже досить популярним композитором і співаком Миколою Свидюком. Я прочитала свій вірш "Моя Україна", який йому сподобався, і він запропонував написати на ці слова пісню. Я згодилася.
Успіх перевершив усі наші сподівання: пісня якось легко та швидко полетіла у широкий світ - невдовзі її вже виконували як професійні артисти, так і колективи художньої самодіяльності, прості любителі співу по всій Україні, а також в Австрії, Узбекистані, Канаді, США, багатьох інших країнах. Пісня по суті стала народною. Я була безмежно рада й щаслива цьому великому творчому успіху і гордилася тим, що так широко прославила рідну країну.
- Тепер, з відстані часу, можна сказати, що успіх був не випадковим. Нашим читачам буде, безперечно, цікаво дізнатися про те, як він помножувався і закріплювався.
- Якщо коротко, то досить нелегко - напруженою, копіткою і щоденною працею. Я повністю віддавалася поезії, все частіше й частіше з"являлося натхнення, писалося дедалі продуктивніше, осмисленіше, шліфувалася, набувала досконалості сама рима. Я від щирого серця намагалася залишатися відвертою в кожному рядку, в кожному слові. Інакше не варто було й братися до письменства, бо була свідома неабиякої відповідальності перед життям, людьми, супільством. А тому взяла за правило не витрачати даремно часу, як це, на жаль, робить дехто з моїх колег по перу, на легковажне милування вигаданими красотами, зображення образів, яких ніколи не було, спрощення колізії життя.
Паралельні світи існують лише в нашій уяві, а насправді вони неминуче десь перетинаються, створюючи такі ситуативні моменти з непередбачуваними наслідками, що годі й думати, ніби-то ми все знаємо і все можемо. Люди - далеко не Боги і не все нам підвладне.
Поезія - філософія і водночас дзеркало життя. Їй багато дано і від неї не менше вимагається. Я усвідомлюю, що для мене планка піднята досить високо, і я не маю права її знижувати.
- Як ви стали поетесою. Ви про це, певно, мріяли ще з юних літ?
- Ні. У мене в житті була мета: успішно закінчити математичний клас 9-ї полтавської середньої школи і здобути економічну освіту, а тому я вступила після десятирічки до полтавьского сільськогосподарського інституту, згодом перевелася до Харківського фінансово-економічного інституту. Уже навчаючись там, збагнула: путнього економіста з мене не вийде,бо справжнє моє покликання -література. Для здобуття гуманітарної освіти екстерном закінчила історичний факультет Полтавського педінституту.
Спершу я писала російською мовою, якою й розмовляла, бо в нашій школі викладання велося лише цією мовою. За порадою Миколи Свидюка я почала писати рідною українською."Спотикалася" мало не на кожному слові,без кінця доводилося звертатися до словника, згодом освоїлася і відчула, яка багата, милозвучна і виразна наша солов"їна мова.
- Марійко, ви неодноразовий лауреат...
- Так, я багаторазовий лауреат Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні "Пісенний вернісаж" (1999 -2000 рр), лауреат першої премії конкурсу Національної радіокомпанії України "Пісня року" (1996-1998 рр), переможець Всеукраїнського конкурсу на приз журналу "Жінка", лауреат Фонду захисту і підтримки талановитих дітей, також нагороджена численними Почесними грамотами міністерств і відомств, відзначена Подякою Полтавської обласної і міської ради, Почесною грамотою та нагрудним знаком обласної держадміністрації та міської ради. Моє ім"я занесене до сучасної української енциклопедії, започаткованої Національним комітетом державної премії ім.Т.Г.Шевченка, а також до музичного реєстру.
- У пресі писалося, що ви ще маєте відзнаку за працю і звитягу.
- Маю. І вручав її мені кілька років тому сам тодішній Президент.І тут не обійшлося без казусу.Я знала, що область представила мене на присвоєння звання Заслуженого діяча мистецтв. Я в цьому й не сумнівалася, коли зібралися в залі. Але ось чую оголошують...Я спершу вухам своїм не повірила: десь хтось, мабуть, "переграв". Якщо чесно, то медаль - це також непогано, але ж я весь час спілкуюся із знаменитостями і "заслужений" мене б більше влаштовувало...
- Що, на вашу думку, таке талант - дар природи чи велика праця?
- Перш за все - труд, цілеспрямований і систематичний. За умови, звичайно, що в людини є здібності від природи. І чим більші ці здібності, тим яскравіше проявляється той талант. Знаю по собі: якщо якийсь, навіть невеликий, відрізок часу не попишу, дискваліфіковуюсь. А щоб не було спадів, доводиться трудитися навіть у свята та вихідні. Недаремно знавці кажуть: творчість вимагає жертв.
- І коли вам найпродуктивніше працюється? Пушкін любив осінь...
- Для мене пори року не є визначальними, а більше - ті чи інші ситуації: конфліктні, наприклад, чи особливо радісні, емоційно піднесені - після святкових концертів, урочистих подій тощо.
- Я ознайомився з вашою черговою збіркою "Квітка папороті". Ростете!
- Дякую за добре слово. Ви не перший мені це говорите. З роками я, як і кожна людина, мудрішаю, пред"являю до себе дедалі вищі вимоги. Нині вірші, які я вважаю не повністю довершеними, нікому не показую доти, доки не відшліфую до кінця. Моє кредо: я творю не для себе, а для людей. Взагалі халтура не пройде, бо мене екзаменують композитори, солісти-виконавці, студії, де ведуться записи, і, нарешті, глядачі.
- Ви, Марійко, часто буваєте на концертах, де виконуються пісні на ваші слова. Ваше враження від публіки - полтавської і в інших регіонах?
- Найдоброзичливіший, на мою думку, все-таки полтавський глядач: він об"ективний, щирий, компетентний. У Львові, Донецьку чи Харкові в час концертів артистам не прощають навіть найменших похибок, вимагають від них найвищої виконавчої майстерності. Наші земляки - коректніші, більше щадять артистів, знаючи, що ті теж люди, дружніше аплодують.
- Знаменита українська поетеса Ліна Костенко, як відомо, написала поему про нашу землячку Марусю Чурай з однойменною назвою. Цій же темі ви присвятили великий за обсягом твір "Квітка папороті". Невже ви відчуваєте в собі такі сили, що наважилися навіть перевершити визнаного класика?
- Я кілька разів прочитала поему "Маруся Чурай" і захоплення у мене весь час зростало. Але аж ніяк не те місце, де піснетворка йде на прощу. Кожного разу це викликало в мене невдоволення: навіщо поєднувати те, що не тримається купи. На мою думку, дівчина, котра писала такі душевно-чисті вірші, не могла бути в той же час вбивцею. Можливо, та друга була персонажем однієї (або кількох) пісень про подругу зрадливого Гриця? Як протест проти цього я й вирішила поетично висловити своє трактування фактів. Для цього обрала фантастичну форму. До речі, від початку написання твору до його завершення минуло небагато-немало - десять років. У ньому я обрала свою форму художнього зображення - поєднала образ Купала і Марусі Чурай.
- З ким ви останнім часом найтісніше співпрацюєте?
- Богданом Стешківим, Степаном Гігою та Лілією Сандулесу. Це великі таланти, досить вимогливі,творча співдружність з ними дає мені натхнення. З кожним із них ми багато працюємо над кожним твором, доки він не прозвучить в ефірі, на екрані чи зі сцени.
- Як би ви самокритично оцінили свій нинішній досить немалий за обсягом творчий доробок?
- Навряд чи знайдеться хоча б одна творча особистість, якщо вона ставиться до себе з високою вимогливістю і прагне постійного вдосконалення, яка б відповіла на ваше запитання позитивно. Я -не вийняток. Сподіваюсь, що я ще не вичерпала себе повністю, у мене вистачить енергії творити й надалі і все краще й краще.
- На початку нашої розмови ви говорили про тих, хто вас підтримав на початку творчого шляху. Це - люди з інших регіонів. Невже нікого не було на Полтавщині?
- Чому ж ні, були. Це, в першу чергу, директор обласної філармонії Герман Юрченко. Ще коли я тільки починала свою творчу діяльність, він в ході підготовки до концертів вплітав у їх канву мої вірші. Цим самим заохочував мене до творчості, сприяв тому, щоб я повірила у власні сили і успішно реалізовувала свій потенціал.
Слова подяки хочу висловити й на адресу керівника гурту "Краяни", заслуженого артиста України Валерія Соколика. Йому найпершому я довіряю свої нові твори, прислухаюся до його думки, враховую зауваження і поради. У репертуарі "Краян" нині десять пісень на мої слова, зокрема такі, які стали вже досить популярними,- "Чумаки","Одна зоря на двох","Зачекай!". Вони звучать зі сцен більшості країн СНД, Європи, Канади та інших держав.
Ну, й аж ніяк не можу не вклонитися своїй рідній матусі,котра народила мене, терпляче вчила і виховувала. Завдяки чому я маю і творчі досягнення, і славу, і повагу серед людей. Я рада, що мамі це приємно і вона мною гордиться.
- І на закінчення традиційне запитання: які у вас творчі плани?
- Мрію написати книгу про епоху Ярослава Осломислова. Нині збираю матеріали. Хочу перекласти на мову почуттів тогочасні факти. Як історик за фахом, я усвідомлюю: твір має бути реалістичним, щоб майбутні покоління мали змогу повчитися на позитивних прикладах життя наших пращурів.
- Підсумовуючи нашу розмову,що б ви хотіли сказати про себе і свою творчість?
- Я щасливо почута людина.
Інтерв'ю провів Іван КУЛИК, "Новини Полтавщини"
|