Прозріння роду

15-й річниці Незалежності України

***

Не хлібом єдиним жили покоління –
За те і розп’яті,
Та пам’ять народу, свята і нетлінна,
Не страчена катом.
З колін підіймемось, розігнемо спини,
Візьмемось за руки –
Ми волю і пісню, і радісні зміни
Лишимо онукам...
Не стерта ордою чи поступом часу
Літописів мудрість!
Мій рід від зерна і землі розпочався,
А їм – вічно бути...
Нам віра у краще серця об’єднає
Святим благовістом –
У кожній оселі добро зустрічають
Рушник і колиска.
Гетьмани й поети розвіяні світом,
Понищені й гнані,
Та задум їх правий ніколи не вбити,
Не взяти в кайдани,
Він гроном калини в піснях кобзаревих
До серця прилине...
Моя Україно, живи і надалі
Не хлібом єдиним!

***

У серці країни на щедрому полі
Всміхаються соняхи людям і долі...
Бог літнього сонця ці зерна посіяв,
Зійшли на добро нам – любов і надія.
Над полем веселка розкинула шати,
За щедрим врожаєм нам час вирушати...
В єднанні і праці ми стали народом –
Ціннішої в світі нема нагороди!
Напоєний літа п’янким оксамитом,
Пригорнеться сонях до променя світла.
Снага і добро проростуть із насіння,
Здивуються всі животворним горінням...
У цьому врожаї, в магічному колі –
Не сонях, а сонце всміхається долі!

Не забувай

Не забувай, що буде ще весна.
Коли кохання запанує в свiтi.
Що дiти нашi – то веснянi квiти,
I, що надiя свiту – то краса.
Не забувай нiколи рiдну мову.
Не забувай любити свою неньку,
Для неї ти усе iще маленький,
I пiсню її першу колискову.
Тебе од бiд тяжких врятує Мати...
Не забувай про кроки свої першi,
Тому коли ти виростеш нарештi,
Бувай частiше в своїй рiднiй хатi.
Не забувай нiколи Україну,
Її пiснi i вроду калинову,
Її людей i тепле рiдне слово,
Своє корiння i свою родину.
Не забувай нiколи нi про що,
Аби за тим колись не жалкувати.
Не забувай частiше усмiхатись,
Всмiхатись людям, просто, нi за що...

***

Передай поколінням
І річку, і землю, і поле...
Від глибоких джерел
Пий наснагу надії й добра...
Лан засіється щедрий
Тільки мудрістю, тільки любов’ю.
Для збереження світу
Нас доля тепер обира...
Ця земля нас зробила
Великим єдиним народом,
Ти всім серцем її
Захищай, вболівай, борони...
Не шаблями, а розумом,
Не для вигод нагороди,
Об’єднають зусилля
Твої, Україно, сини!
Всім земля ця віддячить
Світанковим святковим розмаєм,
За веселий струмочок,
Незім’яту розкішну траву...
Нам дітей треба вчити,
Що пташка – від щастя співає.
У долонях тримати
Тендітну стеблину живу...

***

Козацьку міць, звитягу й славу
Наш рід по світу виявляв...
Той не бував, вважай, в Полтаві,
Хто галушок не смакував.
Зі шкварками, пухкі, гречані...
Здавен і на усі часи
Ні козаку, ні ніжній панні
Галушки не псують краси!
Щоб не охлянуть, не змарніти,
Коли й шаблі вже заважкі,
Утвердимо закон – любити
Полтавські щедрі галушки!

***

Я люблю Україну, неозору й величну...
Я в любові своїй на весь Всесвіт освідчусь!
Юна гілочка, пагін, стеблина і колос,
На землі цій святій все достойне любові...
Кожна стежка веде нас до рідного дому.
Я сюди повернусь із країв невідомих.
Я зміцнію у мандрах. Я мудрість здобуду.
Але отчий мій край вічно в пам'яті буде!
Рай лелечий не вирій, розкішний і теплий,
А Поліські озера, задивлені в небо.
Голосами дзвінкими багаті Карпати,
Як лунають вони – прокидається свято!
Південь кличе до моря, до скель і прибою,
Спокушає і вабить ароматом магнолій...
Та найбільший мій скарб – щедре поле пшеничне,
В ньому символ достатку і відроджена вічність!
Я люблю Україну, як люблять дитину.
Самозречено й ніжно я люблю Україну...

***

Самотностi хвилини i вiки.
Нерозумiння посмiшка жорстока.
Та оглянiмось, люди ми чи нi?
Чи нам байдужа доля дому й роду?
Ми без угаву граємось в слова.
Думки i почуття в безладдi досi.
А Україна, мов би сирота –
Розумна, чемна, тiльки ноги босi.
"Ти Україну, Боже, борони" –
Що зможе Бог, як ми не бережемо?
Чи сповняться надiї нашi й сни,
Коли в кишенях каменi несемо.
I церква бiла в небо полина.
А бiля неї генiя розп`ято.
Його цькували за яснi слова
I намагались кинути за грати.
А потiм вбили. Та не хтось – а ми!
Ми - нерозумнi, злi, дурнi, жорстокi.
Ми – України доньки i сини,
Своїх братiв караєм за неспокiй.
За те, що тi не змовчали колись,
Що нашi душi вивели з омани.
Ми їм в подяку – океани слiв,
Брудних, важких, як каменi поганi.
А пiсля всього плачемо в журбi.
Та каємось доволi лицемiрно.
I пiдробляємо слова й думки,
Пiд тi, що в них палає мудрiсть вiрна.
А нам би тiльки трiшки доброти.
Байдужiсть завести в далекi гори.
То може б дещо зрозумiли ми –
Що мудрiсть не бува нiколи злою.
Наш край благословенний у вiках.
Хоч доля нам лиш зрiдка усмiхалась.
I вишиванка в маминих руках,
Iсторiя, що нами вишивалась.
Чи будемо дурними все життя?
За нас того не вирiшить нiкому.
Чи цiнувати й пестити дитя,
Ми будемо в своєму рiднiм домi.

***

Традицiї не гiдно забувати:
Купальську нiч з її живим вогнем,
Ту колискову, що спiвала мати,
Добра в життi, навчаючи мене.
Не можна забувати вiри в Бога!
Не шанувати хлiб i рушники!
В якi б свiти не повела дорога,
Лишиться пам`ять роду на вiки...

***

Державнiсть - то не п`ять чи сiм рокiв,
А формування нацiї i вiри...
I постає iз глибини вiкiв
Прадавнє серце України - Київ.
Князiвський рiд: то Кий i Ярослав,
Збирали землi, будували храми.
I кожен з них нам всiм заповiдав,
Що розумiння – крила для держави.
I боронили вiд ворожих орд
Не тiльки дiм, але свою Країну!
Долаючи мiльйони перешкод,
Творили Русь – майбутню Україну...

***

Де Захiд зустрiчається зi Сходом,
На перехрестi часу i дорiг,
Ставали ми iз племенi народом.
Шукали долi власний оберiг.
Гартуючись у вiйнах i повстаннях,
Шаблi i плуг, тримаючи в руках,
Весь край постав за волю i єднання,
Створивши з селянина козака.
Та долю власну вiд Москви й Варшави
Було нелегко вибороти нам...
I поставала iз руїн Держава
На щастя й гордiсть вiдданим синам.

***

Ми будували i мiста, i села,
Малi й великi, гарнi, чепурнi.
Церкви i школи будував Мазепа.
Творили мову, музику, пiснi...
Спiвав народ вустами Чураївни,
Складав лiтопис рiдної землi.
Душа народу щира, горда, вiльна
Кайданiв позбувалася своїх.
I, степовою квiткою, Полтава
Розквiтла. Щоб побачив свiт
Її дiтей, що славили Державу,
I пiдiймали з небуття в полiт.

***

То Лисенко, Шевченко, Котляревський
Вогонь думок i жар своїх сердець
Несли нащадкам в зорянiм мистецтвi,
Долали час, нерозумiння, смерть...
Не просто Мавка Лесi Українки
Кохала щиро й вiрно Лукаша,
То генiями нашої країни
Творилася жива її душа.

***

Твої таланти, Україно,
Шукали щастя по свiтах.
Та навеснi на Батькiвщину
Летить до дому, навiть птах.
Роки – їх мало i багато,
Ще повернулися не всi...
Хтось вдалинi живе в достатку
Байдужий рiдної землi.
Менi ж, цю землю шанувати,
Ростити хлiб рясний в полях.
Щоб стала щедрою, як мати,
Моїй дитинi ця земля.
Ми не роки – тисячолiття,
Себе шукали – i знайшли...
О, Доле, будь до нас привiтна!
Ти шляхом рiвним нас веди.

***

На зламi двох тисячолiть
Складнi часи, буремнi роки...
Та в чистiм небi нам горить
У добрий час зоря висока.
Як навеснi будує птах
Своє гнiздо, щоб в ньому жити,
Будуймо села i мiста,
Щоб усміхались нашi дiти.
Державнiсть – не пустi слова,
То я i ти, то нашi долi...
Хто щедро поле засiва,
Тому земля воздасть любов`ю.
Будуймо України храм,
Щоб вiд Полiсся i до Криму,
На схiд i захiд вiд Днiпра,
Була щасливою Країна!

***

Свiт безмежний, у ньому i правди, i кривди багато.
I якщо забажати, знайдеш неодмiнно своє...
Тож не варто журитись, коли забарилося свято,
Кожен день, завжди вчасно, над обрiєм сонце встає.
Кожен день зiгрiває небесне свiтило найменших,
В цьому вiчна гармонiя, сила любовi й добра.
Навiть там, де вiдсутнi всi прояви глузду i сенсу,
Сподiваються люди, надiю беруть вiд Днiпра.
Сподiватися мало, потрiбно свiй лан засiвати,
Доглядати i пестити кожен малий колосок.
Українi потрiбен i той, хто умiє спiвати,
I дбайливий господар, i той, хто злетить до зiрок.
I не смiй нарiкати на сили земнi i небеснi,
Ти дитину свою отчу землю любити навчи.
I з Руїни столiтньої край наш нарештi воскресне,
I Господь нам поверне вiд Раю земного ключi!

***

Хай не забуде Україна,
Своїх синiв, своїх дочок,
Що колисали, як дитину,
Вели державу до висот.
Вона їх бiль, вона їх доля,
Вона їх щастя на землi.
Хай вiдродиться наша воля,
Яку омрiяли вони.
Не прагли золота i слави
Мiй батько i мiй мудрий дiд.
Так храм, будуючи державний,
Кладе цеглинку кожен рiд...
I буде храм той будувати
В майбутньому моє дитя!
Щоб Україна, наша мати,
Руїн не знала й забуття...

***

Одвічне прагнення ще за часів князівства,
Омріяний і вистражданий Рай...
Держава й воля в душах українців
Молитвою звучить за рідний край!
Молитвою пошани і любові...
Молитвою, що сповнена жалю
За тими, що зазнали горя,
Що полягли у віковім бою...
Найкраща пам'ять мученикам волі,
Щоб в повній мірі Воля відбулась!
Щоб кожен з нас отримав гідну долю
І кров невинних більше не лилась...
Об'єднуймось долонями й серцями,
Бо тільки так ми дійдемо мети;
І Україна-мати буде з нами,
Якої б ми не прагли висоти!

***

Мова моя, як барвiнок, духмяна,
Пахнеш м`ятою влiтку i хлiбом землi.
Срiбно й легко iскришся своїми пiснями,
Ти, вогниста i щира, як мрiї мої.
Ллється, як рiчка, то тиха, то бистра,
Слово, чисте й прозоре, як ранком роса.
Створена Богом мова для нашої пiснi,
Мово! Гордiсть моя, моя вiчна краса.
В пiснi чарiвнiй смiюся i плачу.
Бо вирує життя в нiй, немов водограй.
В своїй мовi я чую, в словах її бачу
I поля, i криницi, i рiдний мiй край.

***

Не з чистого аркуша пишуть лiтопис,
А з роду до роду, вiд батька до сина.
Теплом наливаються гроно i колос,
Ми всi України єдина родина...
По зернятку лан засiваємо житом,
За каменем камiнь будуємо храми.
Як щедру цю землю повiк не любити,
Що славна у свiтi i дiтьми й пiснями?
Ти бачила, земле, орду i варягiв,
Ти стала масною вiд кровi i поту.
Та мужностi вчила синiв i звитяги,
Вiдваги i честi в боях i походах.
Ти доньок своїх не покори навчала,
Освічена жiнка - твоя Берегиня...
Тебе Чураївна в пiснях оспiвала,
А Лесине слово звучить i до нинi.
Лiтопису пам`ять навiки священна,
Та шаблю не час у руках нам тримати.
Хай колос i небо на наших знаменах
Дозволять достатку до нас завiтати.
Ми вiльнi у власнiй великiй країнi,
Вiд нашого вибору доля залежить...
Майбутнє моєї родини й дитини
Вже втiлене в словi однiм "НЕЗАЛЕЖНIСТЬ"!

***

Кожен з нас, як стеблинка, а разом – народ!
Нездоланних здолаємо сто перешкод...
Ми добро засіваємо в душі, мов жито,
Щoб тебе, Україно, всім серцем любити!
Ми наблизимо вічність... Відродимось в дітях...
Із надією в серці ми будемо жити!

***

Кожна людина у кожну хвилину
Вибір життєвий робити повинна!
Вибір наш – золото в стиглім колоссі,
Що до високих небес піднялося...
Молодість прагне і молодість вірить,
Долі собі сподівається щиро...
Не за морями у наймі чи гостях,
В рідному домі нам більше вдалося!
Разом збудуємо горде і вічне.
Кожен по-своєму буде величним...
Думкою й серцем з тобою, країно,
Зараз єднаємось ми у родину!

***

З людьми і для людей шукати кращу долю,
Нас кличе час новий примножити добро!
Є тисяча ідей, мільйон людських історій,
Лиш єднісь дасть нам шанс піднятись на крило...
З людьми і для людей. Із розумом і серцем,
Коли мета одна для сотень дужих рук...
Хай думка нас веде. І Великоднє скерцо
По світу сповістить єднання світлий звук!
З людьми і для людей... Ти сам – лише зернина,
Усім лихим вітрам підвладна і слабка.
Та зерня проросте, і в ту щасливу днину
Великий щедрий лан постане у віках!

Моя Україна

Золотавий вечiр впав на тихi верби.
Солов`їна пiсня лине вдалинi.
I мрiйлива рiчка мiж гаями в`ється.
Все це Україна, все це я i ти.

Мрiється тут легко пiд пiснi сопiлки.
Доле, моя доле, щастя принеси !..
Щоб моя родина та моя Вкраїна
В мирi та єднаннi до вiку жили...

Це моя країна, тут моє корiння,
Мова моя рiдна та мої батьки.
В свiтi все минає, тiльки зостається
Мамине кохання та любов землi.

Моя Україна, червона калина,
Журба журавлина - це земля моя.
Моя Україна, червона калина...
Надiя єдина - це любов моя !..