По заквітчаних луках весняних
Ходять тихо прадавні казки
І чекають, коли ж він настане,
Час бентежний пригод чарівних...
Серцю вчується мавчина пісня
І втамує всі болі й жалі,
Незабутню мелодію вічність
Принесе на своєму крилі.
Поведе по світах добра доля
Крізь реалії втрат і надбань,
Збереже світла зірка любові
Мить світання моїх сподівань...
Я почую його і впізнаю,
Тихий шепіт старих таємниць.
У легендах праотчого краю
Дивна правда і зараз бринить...
Озивається край стоголосо
Чаклуванням землі і води.
Я почую. Мені не здалося...
Давня мудросте, в казку веди!

Моя Полтаво! Не містечко – місто.
Козацький полк – добробут захища.
Дзвін монастирський лине благовістом,
Втамовує швидку жагу меча...
Звичайний будень. Хтось іде по воду.
Весна в Полтаві, як і скрізь ясна.
Знов задивились парубки на вроду –
Красуня містом ходить не одна...
Хтось вболіває про важливі справи,
Чоло мережать знов йому думки.
А всі дівчата в затишній Полтаві
Любов до серця кличуть залюбки...
Бентежать душу пахощі розмаю.
В піснях і жартах тішиться душа.
Зігрітися у цій подобі Раю
Весь рід людський сьогодні поспіша!
Сміється місто пишним буйноцвіттям...
Земля ця щедра в полі і садку.
На ній би жити. Жити і любити.
Повстань і війн не знати на віку.
Але сьогодні за світ не сурмили,
Міцним рукам сьогодні вести плуг.
Шаблі і душі хоч на мить спочили,
Щоб завтра стати на повторний круг...

Дівочий скарб розкішний – врода пишна,
Постава горда і важка коса,
Біленьке личко, мов пелюстка, ніжне –
Але не тільки це і є краса...
Марусю люблять всі за добру вдачу,
Розсміяну, відкриту й гомінку.
Всі, хто хоч раз в житті її побачить,
Повернуться в Полтаву на віку.
Проста селянська під горою хата,
Не гетьмана, простого козака,
Зате гостями кожен день багата.
Всі статки у натруджених руках...
Рід Чураїв шанований і давній,
І дід, і батько землю берегли –
За Україну, за свою державу,
В боях кривавих з честю полягли.
Одну дитину виховала мати.
Щасливу долю звала на поріг...
За неї й душу ладна всю віддати,
Така любов – найкращий оберіг!

Вузенька стежечка під гору,
Ген до криниці в тихий сад,
Де вічність з мудрістю говорять
І повертають серцю лад.
Там мальви тягнуться до стріхи
І яблунева заметіль...
Я тут рятуюся від лиха,
Долаю прикрощі та біль...
Тут кущ розрісся калиновий
З тепла матусенькиних рук.
Цей сад надії і любові –
Мій прихисток від всіх розлук...

- Марусе, йди хутчіш до хати! –
Матусин голос зве мене.
Та спокушає закохатись
Яскраве сонце весняне...
Ой, мамо, наче маю крила,
Така прозора і легка.
Я забарилась, бо зустріла
На щастя й долю юнака!
В його очах блакить небесна
І маки квітнуть на вустах...
Швидкої усмішки бентежність
Одна-єдина по світах!
Хтось обізвавсь до нього: - Грицю!
Ім'я, немов дзвіночків спів...
Волосся кольору пшениці...
Він чемно й мудро говорив.
Ні, не до мене. Тільки погляд.
Я потонула в глибині.
Пройшов юнак по стежці поряд.
І усміхнувся, вже мені...

Здавалося, я б вічно жартувала,
Разом до всіх і з жодним зокрема...
Хіба тих хлопців у Полтаві мало,
Щоб закохалась в когось я сама?
Це все весна. П'янка пора цвітіння
Прискорює моє серцебиття...
Натішиться душа пташиним співом
І в звичну колію верне життя.
Та знову він – у снах і у безсонні
Сміється й кличе голосом дзвінким!
Та я не почуваюсь у полоні,
Довірившись іду в світи за ним...
Ми зустрічались на вузькій стежині,
За кілька кроків – кілька слів нових.
З довірливого серця по краплині
Він взяти спокій непомітно встиг.
Здавалося, він просто перехожий
І мав, не озираючись пройти.
Але без нього я тепер не можу –
Зустрілися на мить і назавжди.

Радій же, весно! Будь завжди зі мною...
Я довіряю серце почуттям!
Я частка від безмежності любові,
Благословенна на нове життя...
І кожна зустріч – сотворіння світу,
Ми кожне слово ділимо на двох.
Ні він, ні я, не вміємо любити,
Та нас навчать цьому весна і Бог.
Не йду до нього, мов на крилах лину...
Крізь гострі терни, все одно б пішла.
Рахую кроки, подихи, хвилини,
Немов без тебе, любий, не жила!
Яка то радість – до грудей припасти,
Стояти вічність – у руці рука.
Розмай очей, і затишок, і щастя,
Молю тебе, ніколи не зникай...

Радію чи плачу, та все за тобою...
Чим доля віддячить, добром чи бідою?
В куточку під серцем надію ховаю,
Життя мою стежку до тебе вертає...
А ти перелітний, від холоду гинеш,
Шукаєш по світу своєї родини;
Натомленим крилам і вирій – не втіха.
Я небо молила: "Минай його, лихо..."
Гніздо я зів'ю перелітному птаху,
Його дочекаюсь з найдовшого шляху.
Натомлені крила запрагнуть спочинку
І ти перелітний віднайдеш домівку...
Пройдуть стороною громи й буревії,
Їх любляче серце здолати зуміє.
Радію чи плачу, та все за тобою...
Знайшовши, не втрачу своєї любові!

І частина

НА ІВАНА, НА КУПАЛА…

Сьогодні й сонце піде купатися,
Аби ясніше світили промені.
Зустрітись з долею і покохатися –
Сьогодні люди, мов зачаровані...
Гільце святкове, сповите стрічкою –
Прийме пожертву вогонь купайлиці.
Сьогодні серце душі освідчиться,
Яким би виром життя не склалося...

Лiсовi дива таємнi
Принесе вродлива й темна
Ніч сьогодні в свiт.
На Iвана, на Купала
Вiчне полум`я палало
Від початку лiт.

Все повторюється знову
I чаклунське чути слово,
Тихий шепіт трав.
Все повторюється вчасно,
Поринає світ у казку,
Магію добра.

Знов плетуть вiнки дiвчата,
Стежка стелиться хрещата,
Кличе до води.
Всi надiї на кохання,
Всi печалi й сподiвання
Принесуть сюди.

"Полинь, полинь за водою,
Знайди мені добру долю..." –
Лине вiд рiки.
I Маруся йде на свято.
З нею разом всi дiвчата
Йдуть плести вiнки.

- Гриця мрiю я зустрiти!
Дам йому вiнок iз квiтiв.
Долi оберiг.
Буде він мене кохати
І до мене повертатись
Iз усiх дорiг.

Поєднаймо наші руки,
Хай боронить від розлуки
Нас прадавній бог...
Крок назустріч власній долі...
Крок до вічної любові...
Відчайдушний крок.

Таїна вогню гаряча
Начаклує нам удачу,
Загартує дух...
Тільки очі твої бачу
По той бік цього багаття –
І назустріч йду!

Мить над полум'ям, як вічність –
А в наступну я освідчусь.
Ця всесильна ніч
Поведе нас двох по світу,
Щоб завжди в коханні жити
З щастям віч на віч...

В нiч на Купала долю шукають.
Вогнища палять. Квiти збирають.
В нiч на Купала чари великi –
Плетуть віночки дiвочi руки.
В очах надiя i смiх, i туга:
"Пливи вiночок до мого друга.
Пливи не виром, не в темні хащi,
Щоб за нелюба не йшла я замiж..."
Той спiв дiвочий русалки чують,
Та їм байдуже, вони жартують.
Пливе вiночок до лiсу-гаю.
Там різне зілля мавка збирає.
Вона шукає чарiвнi квiти,
Щоб потiм душу чиюсь зцiлити.
Побачить мавка вiночок бiлий –
То скаже рiчцi, щоб не топила.
Полине рiчка з вiночком далi,
Щоб тiй дiвчинi зустрiти долю.
Бо є легенда, говорять люди,
Вiнок хто знайде – щасливим буде.
Пливе вiночок по тихiй рiчцi,
По мiж вогнями, що долю кличуть.
Вiночок хвиля до нiг прибила,
Кому Купало дарує милу?
Палкий, мов сонце у розпал літа,
А ти, Купало, умів любити?
І навіть бога знайде кохання,
Перш ніж потьмянить зірки світання...

Всi вiнки плели на щастя.
I Маруся з ними разом –
На свою печаль.
Бо Купало уподобав
Ніжну вроду й гострий розум –
Кращу iз дiвчат.

В ній Купало душу бачив.
Iншу долю їй призначив.
Світ їй заступив.
Ще вона живе, як хоче...
Але плин магічний ночi
Все навкруг змінив...

Чураївна так хотiла,
Щоб вiнок її прилинув
До коханих рук.
Крихітку земного щастя
Віднайти можливо вдасться
Серед всіх розлук.

Гриць знайшов вiнок святковий,
Думав, що знайшлася доля.
Та не все як слiд...
Що знайшов чужу спокусу,
І вiнок, то не Марусин –
Не помiтив вiн...

А вiночок Чураївни
Із барвінку i калини,
З ніжності й надій,
Взяв до рук ясний Купало...
Ніч і доля поєднали,
Вчарували їх...

***

Вже збираються дiвчата
Трави лiкарськi копати
У зелений лiс.
Тiльки кожна потаємно
Вiрить у стару легенду -
В папоротi цвiт.

Є легенда, кажуть люди –
Квітку хто таку здобуде,
Зміниться за мить.
Знайде той скарби великі,
Що полинуть, наче ріки
Золотом до ніг...

Має квітка й іншу силу –
Коли дівчина любила,
То на все життя...
Хто до квітки доторкнеться,
В того вмить розквітне в серці
Вічне почуття!

Йде Маруся по стежині,
Світла постать серед тіней,
Нібито одна.
Та вона не знає страху,
Без упину йде без шляху.
Гарна, як весна.

Заблукати не хотiла,
Та якась велика сила
Далі повела.
В лiсi темно. В лiсi тихо.
Їй усе дарує втiху,
Мрії навiва...

А позаду ледве чутно
Йде Купало всемогутнiй.
Йде – оберiга.
Де зупиниться дiвчина,
Де Купало погляд кине,
Все там розквiта.

Навкруги Марусі – тиша.
Вiтер вiти не колише,
Причаївся світ.
Опiвночі – в лiсi казка,
Коли буде Божа ласка,
Запалає квіт.

Вдалинi щось заяснiло,
Сталось в лiсi дивне диво –
Папороть цвiте !!!
Ці миттєвості безцінні
Зроблять з дівчини царівну
Серед всіх людей.

Зачарована видiнням,
Кращим Боговим творiнням,
Сiла поряд з ним.
Стала нiби цвiт весняний,
В нiй душа, як осiянна,
Вогником ясним.

Квiтка – вогнище яскраве.
Синя, наче снiг розталий
З весняних гаїв.
Пелюстки – примхливi тiнi,
Наче зоряне проміння...
Музика без слiв...

А Маруся, як в туманi...
Тiльки квiтка, як омана,
Свiтить в очi їй.
А Маруся, нiби марить...
Образ милий i коханий
Став в iмлi нiчнiй.

Очi Гриця, руки Гриця,
Тiльки вогник їй незвичний
У його очах.
Усмiхнувся i розтанув,
Тiльки свiй вiнок зоставив
У її руках...

Мов цілує тиху хвилю біля броду,
На світанні сонце п'є солодку воду.
Смак у річки від духмяного розмаю,
Сни у квітів найсолодшими бувають...
Я по росах в буйні трави вийшла боса,
Перший промінь заплела собі у коси.
Шепіт вітру я почула несміливий:
Розлетілись таємниці, мов на крилах...
І від світу вже того не приховати,
Що світання зустрічаю я не в хаті.
Цілу ніч із молодим вродливим літом
Намагалися зірки перелічити,
Та не знали із якої розпочати,
Певно, нам цього повік не з'ясувати...
Вже і сонце в нас питається лукаво,
Чи багато ми зірок нарахували?
Співчутливо зазирає сонце в очі -
Неповторні, та короткі літні ночі...

II частина

ЛЮБОВ I СЛЬОЗИ, МОВ ОМАНА...

Вчора свято дивовижне,
Свято, нiби чиста пiсня,
Вiдiйшло у свiт.
Знов сплетуть вiнки дiвчата,
Щоб коханих повiнчати,
Тiльки через рiк.

На Купала дивне диво –
Квiтку зоряну зустрiла
Дiвчина в гаю.
- Я Маруся й не Маруся,
Я сама себе боюся
І не впізнаю.

Нiби й свiт такий же самий.
Тi ж поля з тими ж гаями.
Все, як і колись...
Iншi стали люди й квiти.
Варто тiльки захотiти –
Бачиш свiт наскрiзь.

Ще змiнилась раптом мова –
Вбралась в шати веселкові,
Щедра й золота...
Чую я розмову квітів.
Так i хочу полетiти,
Вільна, наче птах.

Слово стало, наче пiсня,
Що долає легко відстань
І життєвий плин.
Час здається зупинився,
Щастя поряд притулилось,
Хоче добрих змін.

Поезія – жива істота.
Так гірко їй від самоти.
І тільки душ нечутний дотик
Здійма слова до висоти.
Буття від слів не відділити,
А слово спаяне з життям.
Найвище щастя говорити
До всіх, здолавши забуття...
Найсокровеннішим і вічним
Думкам новий давати зміст –
Без мук народжувати пісню,
Щоб підспівали їй колись...
Поети слів не вибирають,
Знаходять нас самі слова.
В наспівній мові мого краю
Розкішні мудрості жнива!
Мені ніколи не зректися
Цієї стежки до людей,
Дзвінкоголоса ніжна пісня
По ній у майбуття веде...

Де не йду – завжди співаю,
Наче серце й справді, знає
Кращу з таємниць.
Найжаданіший у світі
Той, для кого варто жити –
Мій коханий Гриць!

«Зелененький барвіночку,
Стелися низенько,
А ти милий, чорнобривий,
Присунься близенько.

Зелененький барвіночку,
Стелися ще нижче,
А ти милий, чорнобривий,
Присунься ще ближче!» ###

Хай бринять пісні над світом,
Щоб хотілося любити
Ближніх і чужих...
Всі радіють з того співу,
Всім до серця Чураївна
І її пісні.

Гриць до неї завжди лине,
В щасті рік, немов хвилина,
Свічкою горить...
Дивлячись на них, всі люди
Кажуть: «Хай вам доля буде,
Бог благословить!»

***

Тiльки щастя швидкоплинне.
І дарма шукати винних
В прикрощах земних.
Як дитинство бешкетливе
Розгорнуло дужi крила:
"Гей, наздожени!"

Так i щастя, вільним птахом,
Вируша в свiти без страху
З вiтром навздогiн.
Тiльки ти лишивсь позаду.
Недоцiльнi всi поради
Про неспiшний плин.

Отаке й життя Марусi,
Що пливе в невпиннiм русi
По шляхах своїх.
Стiльки сумнiвiв i лиха,
Стiльки слiз пролитих стиха,
I думок нiчних.

Так, кохання - пiсня дивна.
Та життя мина невпинно.
Долю не спинить.
А Марусi б хоч на днину
Повернуть любов єдину,
Ну хоча б на мить.

Будь проклятi всi вiйни i розлуки!
У безвiстi так крається душа...
Мiцний твiй потиск пам'ятають руки,
Але благаю, рiдний, поспiшай.
Як вовча зграя холоди навколо,
Врятуєш вiд зневiри тiльки ти...
Кохання всi страхiття побороло –
Раз ти живий, то досягнеш мети!
Щоб скоротити днi мого чекання –
Усi скарби я радо вiддаю...
Безсонням зустрiчаю я свiтання –
Люблю тебе, понад життя люблю!
Та полум'я вiйни зiйде на попiл,
Зустрiне переможцiв рiдний дiм.
I насолоду, i жаданий спокiй,
Цiлунок поверне вустам моїм...

Загорнуте в серпанок із мелодій
Зболіле серце все собі співа...
Цей смуток з плином часу не проходить
І напнута душа, мов тятива.
У безнадії, доле, не зневірюсь...
Таким судився наш буремний час.
Підхоплених лихим життєвим виром,
Стрімким потоком роз'єднало нас.
Пораднице, моя натхненна пісне,
Зумій мій голос другу донести!
Не дозволяй, щоб ця навала грізна
Знесла хиткі, зі сподівань, мости...

«Чого ж вода каламутна?
Чи не хвиля збила?
Чого ж і я тепер смутна?
Чи не мати била?

Мене мати та не била –
Самі сльози ллються:
Од милого сватів нема,
Од нелюба шлються...»###

Бути щасливою? Доле, молю тебе, зглянься!
Нелюба пестощi холодом серце скують...
Впiймана птаха, коли вона бачила щастя?
В пiснi оплакує волю i долю свою.
Я вiдмовляюся! Хай я для всiх божевiльна...
Клiтка, не гiлка, хоч навiть була б золота!
Я у любовi i вiрна, і вiрою сильна,
Це почуття – і опора моя, i мета...
Нелюбе, друже, вiдмовся. Не стань менi катом.
Слухай пiснi, не торкнувшись рукою крила!
Дай менi вiльно кохання свого дочекатись,
Я тiльки пташкою в свiтi твоєму була...

***

Ти повернувся. Господи, я вдячна!
Шаблі та кулі доля відвела...
Ти велич світу за цей час побачив,
Похмура риска на чоло лягла.
Ти став мудрішим. І самі лиш очі
Ясніють, як небесна далечінь...
До серця прихилитися я хочу,
В моїх обіймах, любий, відпочинь.
А ти чомусь мої відводиш руки.
Вітаємося чемно, мов чужі.
Несамовите серце в груди стука,
Панічний холод вже торкнувсь душі...
Мою любов ти загубив в поході –
Я через силу крок назад роблю.
Дивлюсь на тебе спрагло, мов на воду,
Адже тебе повік не розлюблю!

«Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться;
Ой, як болить моє серце,
А сльози не ллються.

Полетіла б я до тебе,
Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю...»###

Чужих порад не слухала, не чула,
Шукала правди у твоїх словах...
Тебе в розлуці довгій не забула,
Мені про тебе кожен птах співав.
Тепер ти поряд, тільки не зі мною.
Голубиш іншу, гарну й молоду...
Я від твоєї надпила любові
Собі на згубу, любий, на біду!
Я перша знала, хто її посватав,
Не від людей – з твоїх звабливих уст.
Чи в тому щастя, що вона багата?
Крізь сліз серпанок я іще сміюсь...
Обкрадене, від зради серце плаче.
Не проклинаю. Нас розсудить Бог...
Таку гірку спокуту, хто призначив
Нам за любов, розділену на двох?

- Грицю! Грицю, що ж ти робиш!
Я тобi набридла зовсiм?
Чи мої пiснi?
Так пiснi ж про тебе, Грицю!
Я ж не можу надивитись
В очi цi яснi...

Що ж ти дієш, мiй коханий?
Як без тебе жити стану...
Сподівань нема...
Нащо зрадив? В чому винна?
На душі тепер постійно
Холоди й зима...

Ти своєю звеш бiляву,
Синьооку й кучеряву.
А менi як жить?
Що тобi i врода й розум...
Повiк будеш не зi мною,
Ставши на рушник.

Молитвою своє лiкую серце,
Але в душi немає каяття.
Хай вiрять iншi, що цей бiль минеться...
Моя любов – i є моє життя...
Уперше любить серце, як востаннє.
А зрадженим був навiть Божий син.
Вiн вибачив. Так i моє кохання
З тобою буде на усi часи!

...Прийшла до Храму. Вже й собi не вiрю.
Молилася б, та що менi слова...
Була любов, як першi квiти, щира;
Тепер суха, як в серпнi ковила.
В цю мить менi малої досить iскри,
Щоб вигорiв довкола цiлий свiт –
Але натомiсть народилась пiсня.
На простiр хоче, лине у полiт...
Бог зглянувся i хмара вiдступилась –
А виплаканi сльози не гiркi.
Я розгубилась, навiть загубилась,
Коли менi ти не подав руки...

Лиш пiснi єдина втiха.
Все наспiвую щось стиха,
Хоч не до пiсень.
Нiби я знайшла i лихо
I талант отой великий
На Iванiв день.

Лихо разом з самотою
Привела до хати доля,
Смуток і жалі.
Марно навіть ворожити...
Господи, та що ж робити?
Хто роз'яснить світ...

Раптом поруч хтось озвався,
Ледве чутно привiтався,
Попросив води.
То була стара чаклунка,
Сива, iз маленьким клунком,
Повним трав сухих.

- Ну ж дитино, дай напитись!
Дай на тебе подивитись,
Усміхнись мені...
Хай в очах прозоро квітне
Веселкове щедре літо
І зірки ясні.

Дивна врода. Вiн був правий,
Розповів, що вже обрана
Краща iз жiнок.
Заспiвай, дитино, пiсню.
Вiн казав, що дар залишив
Разом iз вiнком...

- Що Ви кажете, бабусе?
Де Ви чули про Марусю
Та мої пiснi?
Я втомилася чекати...
Дайте зілля для розради
Від тривог мені.

Хто казав Вам, що обрана?
Хто казав, що я кохана?
Часом, то не Гриць?
Як не вiн, тоді все марно...
Що iз того, що я гарна,
Як душа болить?

- То не Гриць, моя дитино.
Свою долю ти зустрiнеш,
Хоч болить душа...
Пам'ятаєш, на Купала,
Ти сама вiнок сплітала...
Сядь, не поспішай.

Пригадала? Отже слухай.
Грицевi не стане духу
Проти долі йти.
Наречений твiй Купало.
Надто часто ти блукала
Близько до води.

За тобою ледве чутно
Йшов Купало всемогутнiй.
Повз завмерлий ліс.
Пригадай ту квiтку дивну,
То був дар його весiльний.
Ну ж бо, досить сліз!..

Та не плач! Навчись співати...
А Купала покохати –
Не така бiда.
Кинь же думати дурницi,
Вам не бути разом з Грицем,
Час не поверта...

На порозi зараз осiнь...
I тебе Купало просить:
"Зачекай весни..."
Щастя ти своє зустрiнеш,
Як надiйде тепла днина.
Долю не вини.

I тому, моя дитино,
В свiтi ти така єдина,
Тож цiнуй життя.
Не страждай, моя Марусе,
Бо на тебе, як дивлюся
Серце завмира...

Каже так i голос тане.
Мов примара iз туману
Вдалинi зника.
Зникли клунок i бабуся,
Нiби вiтер сивовусий
Хмари розiгнав.

- Не обирай мене з юрби,
Я заховаюся у тіні...
У цій безвиході осінній,
Скажи, навіщо я тобі?
Ти помиляєшся і я
Не виняткова й пересічна...
І ти даремно поєднав
Нас разом на наступну вічність.
Зігне мене твоя рука,
Я не достойна поклоніння.
Для мене ноша надважка
Твої божественні прозріння...
Магічним колом не обводь –
Моє життя мені належить!
Цих протиріч коловорот
Із іскри викреше пожежу.
Я буду все іще жива
З бунтарським покликом у серці
І ненадійна тятива
Котроїсь миті обірветься!
Тож, мій владарю, відступись,
Я не на тебе ворожила...
Не сподівайся на «колись»,
Всім серцем я вже полюбила.

III частина

НАВАРИЛА ЗIЛЛЯ, НАВАРИЛА...

Не каменi, а до пори, слова...
Отрути в них - нехай позаздрять змiї...
Вiд поговору млiє голова...
"Хто ж я йому, коханому - повiя?"
Я всю любов до краплi вiддала,
Зосталася суха i вже торiшня...
Горнувся до душi. Благав тепла.
Любов свята, а я виходить - грiшна!
Любила? Нi! Я зараз ще люблю...
Невiнчана. Зневажена. Розп'ята.
Я поговiр, немов отруту п'ю.
Не важко, любий, келих цей тримати?
Чумацький Шлях нам вишивав рушник,
Та зiрка рання вiдгорiла швидко.
Вся зболена душа вiд слiв лихих.
Нiхто не винен. Бог нам був за свiдка...

«Над моєю хатою чорна хмара стала...
А на мене, молодую, поговір та слава!
Ой, я тую чорну хмару крилом розмахаю...
Перебуду сей поговір, перебуду й славу.

Судіть, судіть, воріженьки – судила б вас трясця!
А моєму миленькому пошли, Боже щастя...
Пошли, Боже, йому щастя, ще й добру годину,
Що він мене пригортає, як мати дитину...»###

Свят-вечір загляда до мене в хату,
А наче вчора ще була весна...
Сьогодні душі вчаться вибачати,
Спокутується будь-яка вина.
Все вірно. Так і має в світі бути.
Різдвяна зірка – вічний оберіг,
Знов вкаже напрям у майбутнє людям,
Підкаже вірну серед ста доріг...
Свячені страви щедрої вечері
Зберуть роди й родини за столом,
А потім понесуть малі хрещеним
Кутю, любов і душ своїх тепло!
Тринадцяту і особливу страву,
З коріння й трав, для себе я варю.
Я вибачила. Значить маю право.
Зневірена, та все ж тебе люблю...
Це вже не гріх, а неприємні ліки.
Я призначаю їх собі сама.
Морозний подих вимережить вікна,
Залишиться зима, зима, зима...

- Пiслязавтра в Гриця свято.
Буде в церквi Бог вiнчати
Гарних молодят.
Що ти робиш... Зупинися...
Мрiї всi вiнком сплелися
I вогнем горять.

Господи, та що ж робити?
Гриць не мiй, то нащо жити?
День у день вмирать...
Кожна мить нестерпна болем.
Пустка у душi i холод.
Це розлук печать...

Безжально зламана – не можу жити далі,
Безсоння сушить душу і думки...
В міцних тенетах зради і печалі
Хвилини смутку довші за віки.
Немов безвітря, ця важка байдужість.
Від почуттів лишилася зола.
Ти лікувався. І таки одужав.
Мені ж загибель без твого тепла...
Була у лісі. Назбирала зілля.
У сон-трави просила забуття...
Ніколи вже не буду досить сильна,
Щоб серцем полюбити знов життя.
Незрима грань від зілля до отрути –
По крихті відчай в неї додають.
Коли несила, навіть просто бути,
Її до дна обов'язково п'ють...

Так i вирiшила згодом,
Що життя, то бiль i сором.
Нащо їй воно...
Заварила рiзнi трави,
Щоб отрутою приправить
Молоде вино.

Все зробила. Стала в хатi.
- Жити далi чи вiддати
Молоде життя.
Будь щасливим, любий Грицю.
В очi синi надивитись
Не зумiла я.

Маю вроду, маю розум,
Не стоїть нiякий ворог
На шляху моїм.
Тiльки друзi i коханий,
Поступово все зникає,
Тане у iмлi.

Пiслязавтра в тебе свято.
Буде там гостей багато.
Хай тобi щастить...
Все чаклунка пояснила,
Про Купала говорила
І магічний квіт.

Я не вiрила й не вiрю,
Що якась велика сила
Розладна любов.
Тiльки маю дивний приклад.
Годi вiрить чи не вiрить,
Та страждати знов !..

Так мiркує, тiльки в дверi
Хтось постукав обережно.
На порозi Гриць.
-"Як змiнився! Чи нездужа...
Чи сумлiння голос душить...
Чи душа болить..."

- Вечiр добрий! Чи дозволиш,
Говорити iз тобою
Про свою бiду...
Чи тобi тепер байдуже,
Що зi мною.Чом я мушу
Взяти молоду?

- Зглянься наді мною, Грицю?
Чом тобi вночі не спиться?
I за чим прийшов?
За порадою? За мною?
Серця вже мені не гоїть
Зраджена любов.

- Я прийшов, бо вже несила
Вдалинi вiд тебе, мила,
Жити в самоті.
Загубив жаданий спокій.
Смуток, мов вежу високу
Нам не обійти...

Так болять душа i серце,
Що волiю лiпше вмерти,
Чим без тебе жить.
Ти моя єдина втiха.
Помиливсь собi на лихо.
Що менi робить?..

- Але й ти змiнилась дуже...
Стала не така, Марусе...
Не тебе любив...
Ти тепер, як та царiвна.
I пiснi, i врода дивна...
Не знаходжу слiв.

Я кохав просту дiвчину.
Думав подарує сина.
Сина, не пiснi!
Я живу, як у примарi.
Хлопцi ходять всi у парi.
Я ж, як увi снi...

Я тебе, Марусе, прошу,
Спокiй поверни i душу.
Пожалiй мене.
Ти погралась? Годi, буде!
Як то кажуть лiтнi люди:
"Все в життi мине..."

- Кажеш я з тобою гралась?
А в моїй душi зосталось,
Хоч на грiш надiй?
З iншою мене ти зрадив.
Я в пiснях знайшла розраду,
Так ще виннa в тім?

Вiд зради онiмiла чи померла?
Сама не вiдчуваю, що жива...
Дрiбнi скалки лишилися вiд серця,
Розiрвана душа, мов тятива.
I холодно менi, як в потойбiччi,
Горiла б у вогнi - вогонь би згас;
Хотiла смертi, тiльки сива Вiчнiсть
Заборонила, каже ще не час...
...Вона вже наречена перед свiтом -
Мене тобi нiхто не нарiкав -
Холону вiд зими посеред лiта.
Ти наперед цю стежку, любий, знав?
Вiдводиш очi, танеш, уникаєш,
Коханого в тобi не впiзнаю.
Вiд мене чи вiд себе ти втiкаєш?
Я непорушно котрий день стою...

Певен ти, що я змiнилась.
В чому ж то, скажи на милiсть.
Стала ще гарнiш?
Кажеш, повернути душу?
З чим же я зостатись мушу?
В мене безлiч їх?

Мала лиш одну-єдину,
Та i ту ти взяв у мене.
Чом не вiддаєш?
Правду мовила чаклунка,
Проти долi ти не ступиш.
Та куди прийдеш?..

Я себе лише картала
В тому, що знайшлась навала
Проти нас обох.
Та Купало мабуть правий,
Що вiнок собi зоставив,
Бо на те вiн Бог.

- Що ти зараз розказала?
І до чого тут Купало?
Навкруги зима...
Кажеш ти, вiнок святковий
Віддала йому з любов'ю...
Віддала сама?

- В цьому роцi сталось диво.
Квiтку я знайшла щасливу –
Папоротi цвiт.
А вже потiм я дiзналась,
Що її й пiснi зоставив
Наречений мiй.

Я тодi всього не знала.
Одного тебе кохала
Я й до цього дня.
Я, чекаючи, страждала,
Свою долю проклинала,
Все своє життя.

А тепер ти знов приходиш.
Про мою говориш вроду
Та свою бiду.
Ти мене залишив вiтру,
I любов мою й довiру...
Де я їх знайду?

Ти не пiдеш проти бога.
Обереш легку дорогу.
Мрiї ж не легкi...
В вiчнiсть у свiти далекi
Пiсня лине, як лелека.
В зорянi свiти...

Годi, Грицю! Геть розмови!
Твої очi волошковi
Бiль менi несуть.
Я самотня, чуєш Грицю!
По ночах менi не спиться
Вiд нелегких дум...

Йди собi... Бажаю долі!
Ці слова даремним болем
Тiльки душу рвуть.
Дві любові шкодять серцю...
Інша хай тобі сміється,
А мене забудь.

Вічність вилікує рани...
В майбуття своє, коханий,
Не приклич бiду...
Скоро я спочину з миром,
Добрим словом згадуй щиро
Дівку молоду...

- Наречений твiй Купало?!
Боже, що з цим свiтом стало?
Поясни менi...
І навіщо дарувати
Тiй, що вмiла вже кохати,
Квiти чарiвнi?

Кажеш: "Я спочину скоро..."
А менi, як бути з болем,
Все життя земне?
Дай напитись. Мучить спрага.
Я знайду в собі відвагу
І усе мине...

- Не бери той келих, Грицю!
Там отрута, не водиця...
Ось вода, тримай.
- Чураївно, ти чаклунка...
Хай потоне смуток в трунку
І прийде розмай...

Я втомився. Я не в змозi
Далi йти по цiй дорозi.
Вже не маю сил.
Я кохав тебе, Марусе...
Я i пекла не боюся,
Сам його створив!

Кажеш ти, що це отрута.
Нi, чарiвний подарунок.
Дякую тобi!
Прощавай! Не згадуй лихом.
На моїй могилi стиха
Заспiвай пiснi...

- Гриць, не пий! Не треба, Грицю!!!
То ж отрута не водиця...
Що зробила я?!
Назбирала... Наварила...
I кохання отруїла.
Гриць обрав свiй шлях...

- Вбила Гриця. Отруїла...
Боже, що я наробила?
Трунок випив вiн?!
Як тепер я жити буду?
Як тепер його забуду?
Проклята повiк!

«Назбирала зiлля, назбирала...
Наварила зiлля, наварила...
I свого милого,
Гриця молодого,
Отруїла...

Наварила зiлля, наварила...
Опоїла Гриця, опоїла...
Я ж тебе кохала...
Я ж тебе любила...
Отруїла...»###

Вже вкотре зраджена. Тепер самою смертю...
Зловісну склянку ще рука трима.
До потойбіччя теж виходить черга...
Любов пішла. І навкруги зима.
Ні слів, ні сліз. Одна безмежна тиша
Прийшла з усіх шпаринок і кутів.
І не буває покарань лютіших
За холод втрати, холод самоти.
Вуста сміялись, а тепер німіють.
Нема кінця цьому страшному сну...
Шматує серце хижа безнадія
І годі сподіватись на весну.
Час зрушив з місця. Скоро вже світання.
Стою в чеканні – скоро вже прийдуть...
Мені, як вбивці власного кохання
Воздасть належне справедливий суд.

IV частина

СУД

- Вiдьма! Виродок! Чаклунка!
- Отруїла хлопця трунком!
- Смерть чаклунцi! Смерть!
- Отруїла, бо залишив...
- Загубила йому душу...
- Геть чаклунку! Геть!

- Що ви, люди, зупинiться!
Щоб Маруся вбила Гриця –
Неможливо це.
Та вона ж його любила.
Так взяла i отруїла?..
Де ваш розум? Де?

- Так. Вона його кохала.
Та дружиною ж не стала.
Зрадив вiн її !
- З ревнощiв i вбила хлопця.
А тепер ховає очi.
В суд її ведiть!

- Та Маруся – чарiвниця!
Як спiва про свого Гриця –
Завмираєш весь.
- Так, вона таки чаклунка.
Бачив, як збирала трунки
В лiсi. З мiсяць десь...

Повели її до суду.
Що тепер із нею буде?
Теплий погляд згас...
Гомін б'ється, наче повінь.
Йде блiда i нiби сонна
Повз людей і час...

А Маруся йде мов привид.
Її серце незрадливе
Рветься на частки.
Їй байдуже до усього,
Що життя її дорога
Хилить до бiди.

Вже i суд. Багато свiдкiв.
Всi сусiди i сусiдки
Будуть говорить.
Тiльки їй усе байдуже.
Гриць вiд того не одужа.
Серденько болить...

Свiдчать всi. Хто "за", хто "проти".
Галасують до iкоти
Всі, хто винну зна.
Є що заздрять... Є що хвалять...
Є що просто спiвчувають...
Та мовчить вона.

Вислухали всi розмови.
Надали Марусi слово.
Та - нi пари з вуст.
Мати Гриця, то аж сiра,
Вiд ненавистi i гнiву:
- Хай її уб`ють!

Вiдьма! Виродок! Чаклунка!
Мого сина вбила трунком!
То ж єдиний син...
То ж моя єдина втiха.
Де взялася ти на лихо?
В мене ж вiн один...

- По закону i по правдi
Ми повиннi покарати
Вбивцю молоду.
Бо мовчання, то знак згоди.
Тим пiдтверджує народу
Всю свою вину.

Зраджена в своїй любові,
Так про неї всі говорять.
Прикре почуття...
Незадовго до весілля
Від Марусиного зілля
Гриць пішов з життя...

Що ж бо мала вже робити?
Вмерти, чи його убити...
Помста – завжди гріх!
По закону і звичаю
Вбивць у нас на смерть карають
Неодмінно всіх.

Тiльки гляньте ви на неї.
В нiй уже життя немає.
Бiла наче смерть.
В неї ж не душа, а шмаття,
Бо палає на багаттi,
Що зоветься честь!..

А iще туди погляньте.
Жiнка плаче бiля брами
Вже немолода.
Тут кричала мати Гриця...
Тiй лиш сльози зостаються.
Мовчазна бiда...

Може що вона сказати?!
А вона ж так само... мати.
Втратила дитя.
Бо Маруся – теж дитина.
I втрачать доньку єдину –
Бiль на все життя!..

А тепер пiснi згадайте.
Чураївна завжди знайде
Пiсню чарiвну...
А тепер оце я мушу
Цей талант i добру душу
Вбити за вину!

Я ж не їй виношу вирок.
А собi та вам довiку
Спокiй розiб`ю!
Ви ж спiватимите пiсню
Про Марусю-чарiвницю,
Як її вже вб`ють!

Не мовчи! Скажи хоч слово!
Бо ж на те iснує мова.
Виправдай себе.
Ти беззахисна, як пташка.
Боже, як же менi важко
Засудить тебе!

Я суддя, а чуюсь катом...
Я не знав, що так багато
Протирiч в життi...
Та закон лишивсь законом!
Він панує безборонно –
Всі ми не святі...

Ти, Марiє Чураївно,
Вбила молоду людину.
Злочин це тяжкий.
Отруїла – це напевне.
Винна. I повинна вмерти.
Це є вирок мiй.

V частина

СТРАТА

Чотири кроки і стіна.
Строката тінь лягла від гратів.
В суді доведена вина,
Та я не хочу помирати.
Юрба убивцю прокляне,
Для співчуття уже запізно.
Забудеться ім'я моє –
І залишиться тільки пісня...
Прості слова розрадять сум,
Мелодії прогонять зраду.
Я остаточно не помру,
А повернуся зорепадом...
Я усміхнуся навесні
Птахам і вічному розмаю,
Коли мої дзвінкі пісні
Дівочий голос заспіває!

Як згадаю... Грицю, Грицю...
То ж отрута, не водиця,
Мов полин гірка!
Ти обрав свiй шлях i долю.
Зажадав собi спокою
І ладу в думках...

Мала випити отруту...
Я ж для себе м`яту й руту...
Трунок лиш собi...
А тепер ще цi три ночi,
А тодi зустрiну очi
Повні почуттів.

Чи зустрiти, чи облишить?
Несмачнi ж бо пiзнi вишнi.
Я знайду свiй шлях.
Манiвцями й бездорiжжям
Вiдiйшла любов колишня,
Ген, по манівцях...

Чом я на судi мовчала,
Нiби в рот води набрала?
Ще й блiда, як смерть?..
А якби то розповiла?
Хто б менi тоді повiрив?
Хай iде, як є...

Навiщо знати, що буде завтра?
Можливо сонце, а може снiг.
У небi сяє зоря яскрава.
А як дiзнатись, моя чи нi?
Зiрок багато. Згасають, тануть.
I кожна зiрка – чиясь душа.
У вiчнiм танці зiрки кружляють,
I з ними разом – моя одна.
"Дивися згасла. Скорiш бажання !"
А то ж згорiла чиясь душа.
Для кого вiчнiсть, для кого щастя...
А доля, небо все прикраша...

«Зашуміла ліщинонька,
Заплакала дівчинонька,
Заплакала, затужила,
Нема того, що любила.

Нема його і не буде,
Розраяли злії люди.
Розраяли, розсудили,
Щоб ми в парі не ходили.

Як не знайду я милого,
Піду в море й утоплюся,
Чи косою удавлюся,
Або в камінь розіб'юся.

Скажу, скажу щиру правду,
Вірно люблю, ще й кохаю!
Вірно люблю, ще й кохаю,
Як не бачу то вмираю...»###

Я померти не боюся,
Бо в пiснях я зостаюся
В свiтi назавжди.
Ці пiснi єдина втiха –
Не несуть нiкому лиха.
Зорянi свiти...

Мамо! Що ж я наробила!
Невичерпну, мудру силу
Ви мені дали...
Ви молили гарну долю,
І для Вашої любові
Всесвіт замалий ...

Я не хочу помирати,
Хоч в життi є вад багато!
Ви ж у мене є...
Тiльки доля зупинилась.
А чаклунка помилилась,
Щастя не прийде.

Бо помру я незамiжня.
А Купало залишиться
Знову сам на сам
Iз самотнiстю своєю.
I не буде вiн моєю
Долею й життям.

Бог не має в серці ладу,
Що iз того, що є влада,
Як завжди один?
Над усим... Незрозумiлий...
Кожен хоче, щоб любили
Щиро до сивин.

Зрозумiв мою вiн душу.
Що без пiснi жить не мушу.
Дарував пiснi.
То не Гриця, а Купалу
На стежині зустрiчала
Рано навеснi.

I в Iванiв-день зустрiла.
Вiн дарунок дав чарiвний –
Долю у піснях.
Боже, як я помилилась!..
З Грицем не була б щаслива.
Вiн обрав свiй шлях...

Ладо, Леле, мій Купало,
Наша доля не дала нам
Бути тiльки вдвох.
Завтра ранком я загину
I засяють на могилi
Квiти й сiрий мох...

А життя таке прекрасне...
Тiльки не судилось щастя.
Ну то й що, як нi...
Я страждала i любила,
Як могла життя творила
Та свої пiснi.

Я жила, як варто жити,
I страждати, i любити.
Тiльки все мина.
У краї не знанi й темнi,
Як птахи у вирiй в жовтнi
Йде моя весна.

***

Вартий вдячності кожен прожитий день!
Був замалим твій дім для дорогих гостей?
Радісну новину отримав ти чи приніс?
Навіть, коли гірких не стримати більше сліз,
Навіть, коли від втрат сива стає душа...
Навіть тоді в добро вірити поспішай!
Сонце прийде в твій дім? Лагідно усміхнись...
Світлу ласку твою повернуть тобі колись.
Не треба великих справ – будь праведним у дрібних...
Боротись не можна злом проти діянь лихих.
Як світло долає тінь, у серці чи наяву –
Люблю цей безмежний світ і у любові живу!

Ну ось i ранок за вiкном.
Назавтра вiн настане знов,
Але без мене.
Я знаю це i є кiнець.
Моє життя не є взiрець,
Та й те вже тане.

Я чую кроки. Вже прийшли.
I кару вже менi знайшли.
Це варто знати.
Останнi митi, як вiки.
Летять кудись днi i роки.
I плаче мати.

Ну годi, мамо! Не журись...
Я вiтром скоро повернусь
I притулюся
До теплих рук i до щоки.
Гони вiд себе злi думки.
Не плач, матусе...

Прийшов священник. Помоливсь.
Крiзь очi в душу подививсь
I вийшов швидко.
Чому? Навiщо вiн утiк?
Вiн не забуде вже повiк
Своїх вiдвiдин.

Я думаю, та все мовчу.
Бо не скажу, а закричу...
Менi ж бо страшно!
І я не знаю, куди йду.
Собi накликати бiду
Не надто важко.

За крок стою від небуття
Спокійна зовні,
Останню мить свого життя
Прийму достойно.
Ти випив трунок, а мені
Стрічатись з катом.
Бо не дано шляхи земні
Нам обирати...
Душа, мов напнута струна,
Болить і тужить,
За гранню вічності за мить,
Зустріньмось, друже!
Липкий і темний переляк
Глумиться з серця.
Себе втішаю: «Бог зна як,
Та все минеться...»
Ні каяття, ні молитви
Не йдуть на пам'ять,
Хто не страждав і не любив –
Хай кине камінь!
Я не ховатиму очей
Від всього світу,
Допоки серце б'ється ще –
Я буду жити...

I люди бiльше не кричать.
Мiркують. Дивляться. Мовчать.
Чекають страти.
Он мати Гриця... Он моя...
Їх поєдна саме життя
Та спiльна втрата.

Я йду мiж ними. Я чи нi?
Менi вчуваються пiснi.
Я йду помалу.
Ой Грицю, що ж ти наробив?
Померши сам, мене убив...
А де ж Купало?

Вiн тут. Вiн має бути тут...
Такi дарунки не дають
Аби забути.
Вiн залишив менi пiснi.
Мереживо весняних слiв.
Я хочу БУТИ!

Ще кiлька крокiв... От i все.
Бiлiє снiг. Дим вiд осель.
Все бiлим вкрито.
Ще кiлька подихiв легких.
I на вустах у мене снiг.
Далеко лiто...

- Остання воля? Щоб пiснi
Мої спiвали навеснi
Малi й дорослi.
Так може й краще, що помру,
Бо не побачу, як iдуть
Лiта у осiнь.

В пiснях я житиму завжди.
Пройдуть роки, а то й вiки.
I люди скажуть,
Що прожила таке життя,
Що не пiде у небуття.
I заспiвають:

«Заплету віночок,
Заплету шовковий,
На щастя, на долю,
На чорні брови.

Ой, пущу віночок
На биструю воду,
На щастя, на долю,
На милого вроду,

Ой, полинь, віночку,
Прудко за водою
На щастя, на долю,
Милому за мною...»###

Всi завмерли. Пiсня лине.
Пахне степовим полином.
I летить у свiт.
Всi завмерли. Сталось диво.
Вся Маруся сяє срiбно.
Швидко тане снiг.

Поряд з нею хтось з`явився.
Молодий i врода дивна...
В квiтах лiсових...
А в руках вiнок з полину,
Із барвінку i калини...
- То ж її вiнок!..

- Ви погляньте! Вiн високий,
Бiлолиций, синьоокий,
Але то не Гриць...
- Подивись! Та то ж Купало!
Пiснею його позвала.
Захистить її...

- Та вона ж любила Гриця...
Як могло таке зробитись,
Що Купало тут?
- Часто в лiс вона ходила.
Там мабуть, його й зустрiла...
- Це є Божий суд !

- Подивися! Взяв за руки.
Що ж тепер iз нею буде?
Та невже ж помре?
- Може й справдi, що невинна?
Пам`ять про її творiння
Доля не зiтре.

- Ви погляньте! То ж Купало!
А неправду вiн не став би
Захищати сам...
- Ось вона та правда вища
Що могла отак змiнити
Все її життя.

Пiсня лине й лине далi.
Ген за рiчку й далi в поле.
Всi стоять i ждуть.
Всi чекають щось незвичне.
Що пiде вона у вiчнiсть.
У далеку путь.

Бо вона така тендiтна,
А спiва, як подих вiтру
В листi молодiм.
Снiг навколо весь розтанув.
Зникло все, як у туманi.
Зникло, наче дим...

Не було нiколи страти.
Бо не думала вмирати
Пiсня чарiвна.
Не померла й не загине
Та, що їх творити вмiла. Пiсня не вмира.

Епілог

Рiк по тiм, а може й триста...
Час летить, немов намисто
З порваних ниток.
Нам його не зупинити.
Знов розквiтли в полi квiти
Кращi вiд зiрок.

Знов плетуть вiнки дiвчата,
Щоб коханням повiнчати
Долю молоду.
Знову вогнища засяють,
Бо чарiвну силу мають
Вiдвести бiду.

"На Iвана, на Купала,
Дiвчина вiнок сплітала..." –
Лине вiд рiки.
Знов вирує дивне свято
I змiнилось не багато,
Хоч пройшли роки.

Всi святкують. Помiж ними,
Непомiтна i незрима,
Пара молода.
Вiн русявий i високий,
Темнобровий, синьоокий...
Поряд з ним Вона...

I на нiй вiнок iскриться,
Тiльки вже не з чорнобривцiв -
З рiчкових лiлей.
Через полум`я святкове
Пiд промiнням зорь яскравим
Пара гордо йде...

То Маруся та Купало.
Квiтку їй подарував вiн
I її зберiг
Вiд ненавистi i страти,
Щоб душа могла спiвати,
Коли зiйде снiг.

Час iде, бо вiн невпинний,
Та спiває Чураївна
Всiх своїх пiсень.
Стiльки рокiв проминуло,
Тiльки люди не забули
Той Iванiв-день...

Це все було. Чи може тільки буде?
Минулися всі болі і жалі...
Купальських вогнищ люди не забудуть,
Допоки сонце сходить на землі.
Йду по росі, простоволоса й боса,
Збираю зілля на нові вінки,
Квіт волошковий заплітаю в коси...
Вслухаюся у голоси віків...
Жага і зрада. Злочин і спокута.
На круг новий повернемось ми знов.
Все пересічне. Та не оминути
Нам вічне почуття – святу любов...
Підвладне їй усе на світі суще:
Безсмертя і високий лет крила.
Без почуття цього і райські кущі
Стають сухими, наче ковила.
Під літнім сонцем заясніє свято
І Ладо рід людський благословить
Взаємно і бентежно закохатись,
Знов оспівати цю щасливу мить!